Війна Україна Росія - які уроки можна винести з загострення

Боєць Нацгвардії України на позиціях під селищем Новолуганським (Донецької обл.)

Фото: УНІАН

Кризи з підняттям ставок і різким зниженням передбачуваності розвитку подій будуть періодично повторюватися — це відмінна риса конфліктів низької інтенсивності. У таких конфліктах, крім самого протистояння, здатного часом розвиватися за своєю логікою, є й постійне бажання еліт використовувати їх для досягнення різноманітних інших цілей, як внутрішніх, так і зовнішніх. Нам варто мати під рукою якісь відносно прості механізми реагування у всіх сферах: політичній, інформаційній, військовій і т.п.

Політика адміністрації Байдена щодо Росії в загальних рисах буде повторювати політику попередніх двох адміністрацій, відмінностей між якими, у свою чергу, набагато менше, ніж можна було б припустити, ознайомившись з оцінками і прогнозами українських експертів до, під час і відразу після двох останніх президентських виборів у США. Ця політика — торги. Торги з вигідної та сильної позиції. З прицілом на Китаї й розумінням важливості ролі Росії в деяких окремих питаннях, наприклад, контролю над озброєннями. Українська ж політика адміністрації США — це похідна від політики Росії. Наші розмови про те, що ми захищаємо Захід від зла, нікого не вражають.

Відповідно, подібні кризи не будуть нас наближати, на жаль, ні до членства НАТО, ні отримання ПДЧ і взагалі будь-яких інших гарантій безпеки або їх замінників. Будь-яка ескалація — це ризик для наших партнерів, який зростає в багато разів у гіпотетичному випадку членства України в Альянсі. За країну, яка стоїть перед високою ймовірністю війни, а тим більше з другою армією світу, краще не брати відповідальність. Загострення для нас закривають, а не відкривають вікна можливостей на шляху в або до НАТО.

У сучасному світі успіх у кризових ситуаціях залежить від уміння ефективно погрожувати і правильно пов’язувати питання в різних сферах і обмінюватися поступками. І погрожувати, і демонструвати силу, якщо вона є, звичайно, — вигідніше, ніж воювати. При цьому погрожувати буде тим ефективніше, чим ширше доступний спектр рішень. Ми добре навчилися будувати найфантастичніші припущення на тему того, як і на що нас будуть обмінювати інші, від Сирії до «Північного потоку-2» — але маємо мало уявлення про те, що й на яких умовах готові обмінювати самі. Поки нам вдається лише малювати червоні лінії — справа, загалом, нехитра, але й мало корисна. Ефективно ж погрожувати нам нічим.

Те, що Зеленський додрейфував до колишніх позицій Порошенко й навіть далі — у бік рішучого й безкомпромісного стримування Росії — це не сюрприз, а прояв базової тенденції. У країнах, безпеці яких загрожують ззовні, а тим більше, коли така загроза приймає форму відкритого конфлікту, найбільш вірогідною для політиків стратегією стає не пошук світу, а спроби мобілізувати суспільство, у тому числі для збільшення власної підтримки. Але як не парадоксально, частіше присутність зовнішнього ворога зовсім не консолідує суспільство, а розколює й поляризує його.

Політична конкуренція всередині загострюється, а не сходить нанівець, про що може розповісти досвід багатьох: Стародавнього Риму з чехардою імператорів на тлі зростаючої загрози варварів; США з розколами громадської думки й політичних кіл під час воєн у В’єтнамі чи Іраку; Лівії, де зовнішні загрози тільки швидше підірвали режим Каддафі; та багато інших. Наша стратегія рідко спирається на витяг історичних або теоретичних уроків, тому доцільно виходити з такого базового сценарію: український президент, який рішуче бореться з Росією, поглиблення розколу в суспільстві, і великі складності для влади виграти будь-які наступні вибори.

Джерело

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.